Судова практика з визначення виду правовідносин
Ухвала Вищого спеціалізованого суду України "Про відмінні ознаки трудового та цивільно-правового договорів" від 05.02.2014 р. у справі № 6-48920св13
У квітні 2013 року ОСОБА_1 звернувся до суду із указаним позовом, посилаючись на те, що відповідно до умов трудової угоди від 01 серпня 2012 року, укладеної з товариством з обмеженою відповідальністю «Спеціалізована проектно-монтажна компанія-8» (далі – ТОВ «СПМК-8») виконав електромонтажні роботи на загальну суму 163 100 грн., які відповідач прийняв за актом приймання-передачі виконаних робіт, проте у порушення умов договору та ст. 530 ЦК України відмовився оплатити. Враховуючи викладене, позивач просив стягнути з відповідача заборгованість у розмірі 163 100 грн.
Заочним рішенням Київського районного суду м. Донецька від 16 липня 2013 року позов ОСОБА_1 задоволено.
Стягнуто з ТОВ «СПМК-8» на користь ОСОБА_1 заборгованість у розмірі 163 100 грн. Розподілено судові витрати.
Рішенням апеляційного суду Донецької області від 22 жовтня 2013 року рішення районного суду скасовано. У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення апеляційного суду, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, й залишити рішення суду першої інстанції в силі.
Рішенням апеляційного суду Донецької області від 22 жовтня 2013 року рішення районного суду скасовано. У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення апеляційного суду, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, й залишити рішення суду першої інстанції в силі.
Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що позивач виконав підрядні роботи, які відповідач у добровільному порядку оплачувати відмовився, що є підставою для стягнення цієї заборгованості.
Такі висновки районного суду є правильними, відповідають фактичним обставинам справи та вимогам закону.
Скасовуючи рішення районного суду та відмовляючи у задоволенні позову, апеляційний суд виходив із того, що між сторонами склалися трудові відносини, а не цивільно-правові, позивач не довів укладення з відповідачем договору підряду та наявності заборгованості за таким договором, при цьому отримував заробітну плату.
Проте з таким висновком апеляційного суду погодитись не можна.
Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Таким вимогам закону судове рішення апеляційної інстанції не відповідає.
Судами встановлено, що 01 серпня 2012 року ОСОБА_1 уклав із ТОВ «СПМК-8» угоду, відповідно до умов якої зобов’язався виконати електромонтажні роботи.
Позивач належним чином виконав свої обов’язки за цією угодою, про що сторони 30 листопада 2012 року склали відповідний акт здачі-приймання робіт.
Пред’являючи позов, ОСОБА_1 посилався на те, що відповідач виконані ним роботи у добровільному порядку не оплатив навіть після отримання письмової вимоги відповідно до ч. 2 ст. 530 ЦК України.
Апеляційний суд дійшов помилкового висновку про те, що між сторонами укладено трудовий договір, а не договір підряду, оскільки відповідно до ст. 21 КЗпП України трудовий договір – це угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов’язується виконувати роботу, визначену цією угодою, дотримуючись внутрішнього трудового розпорядку, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов’язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
При цьому апеляційний суд не звернув уваги на те, що цивільно-правовий договір – це угода між організацією (підприємством, установою тощо) і громадянином на виконання останнім певної роботи (а саме: договір підряду, договір доручення тощо), предметом якого є надання певного результату праці, але за цього виду договору не виникають трудові відносини, на які поширюється трудове законодавство.
За договором підряду, укладеним між власником і громадянином, останній зобов’язується за винагороду виконувати для підприємства індивідуально визначену роботу. Зазначаючи, що між сторонами наявні трудові відносини, апеляційний суд залишив поза увагою те, що основною ознакою, що відрізняє підрядні (цивільно-правові) відносини від трудових, є те, що трудовим законодавством регулюється процес трудової діяльності, її організація. За цивільно-правовим договором процес організації трудової діяльності залишається за його межами, метою договору є отримання певного матеріального результату. Підрядник, на відміну від працівника, не підпорядковується правилам внутрішнього трудового розпорядку, він сам організовує свою роботу і виконує її на власний ризик.
За трудовим договором працівника приймають на роботу (посаду), включену до штату підприємства, для виконання певної роботи (певних функцій) за конкретною кваліфікацією, професією, посадою. Працівникові гарантується заробітна плата, встановлені трудовим законодавством гарантії, пільги, компенсації тощо.
При цьому за підрядним договором оплачується не процес праці, а її результати, котрі визначають після закінчення роботи і оформляють актами здавання-приймання виконаних робіт (наданих послуг), на підставі яких провадиться їх оплата. Договором також може бути передбачено попередню або поетапну оплату. У трудовій книжці не робиться запис про виконання роботи за цивільно-правовими договорами. Водночас відповідно до п. «а» ч. 3 ст. 56 Закону України «Про пенсійне забезпечення» робота за угодами цивільно-правового характеру за умови сплати страхових внесків зараховується до стажу роботи, що дає право на трудову пенсію.
Отже, основною ознакою, яка відрізняє трудові відносини від підрядних є те, що трудове законодавство регулює процес трудової діяльності, її організації, а за цивільно-правовим договором процес організації трудової діяльності залишається поза його межами, метою договору є отримання певного матеріального результату. Підрядник, на відміну від працівника, не підпорядковується правилам внутрішнього трудового розпорядку, він сам організовує і виконує свою роботу.
Суд апеляційної інстанції не встановив факту прийняття позивача на роботу за конкретною кваліфікацією, професією, посадою; не встановив факту роз’яснення позивачеві його прав і обов’язків та проінформування під розписку про умови праці, наявність на робочому місці, де він буде працювати, небезпечних і шкідливих виробничих факторів та можливі наслідки їх впливу на здоров’я, його права на пільги і компенсації за роботу в таких умовах відповідно до чинного законодавства і колективного договору.
Крім того, відповідач не подав доказів, а апеляційний суд не встановив того, що за трудовим договором працівник має виконувати вимоги внутрішнього трудового розпорядку, встановлені адміністрацією підприємства, де він працює, дотримуватися трудової дисципліни (ст. ст. 139-152 КЗпП України), на роботодавця покладається низка обов’язків щодо працівника, які підлягають виконанню незалежно від змісту трудового договору, а за договором підряду одна сторона (підрядник) зобов’язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони (замовника), а замовник зобов’язується прийняти та оплатити виконану роботу (ст. 837 ЦК України). При цьому у цивільно-правових відносинах діє принцип свободи договору, тобто сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ч. 1 ст. 327 ЦК України).
Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що позивач виконав підрядні роботи, які відповідач у добровільному порядку оплачувати відмовився, що є підставою для стягнення цієї заборгованості.
Такі висновки районного суду є правильними, відповідають фактичним обставинам справи та вимогам закону.
Скасовуючи рішення районного суду та відмовляючи у задоволенні позову, апеляційний суд виходив із того, що між сторонами склалися трудові відносини, а не цивільно-правові, позивач не довів укладення з відповідачем договору підряду та наявності заборгованості за таким договором, при цьому отримував заробітну плату.
Проте з таким висновком апеляційного суду погодитись не можна.
Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Таким вимогам закону судове рішення апеляційної інстанції не відповідає.
Судами встановлено, що 01 серпня 2012 року ОСОБА_1 уклав із ТОВ «СПМК-8» угоду, відповідно до умов якої зобов’язався виконати електромонтажні роботи.
Позивач належним чином виконав свої обов’язки за цією угодою, про що сторони 30 листопада 2012 року склали відповідний акт здачі-приймання робіт.
Пред’являючи позов, ОСОБА_1 посилався на те, що відповідач виконані ним роботи у добровільному порядку не оплатив навіть після отримання письмової вимоги відповідно до ч. 2 ст. 530 ЦК України.
Апеляційний суд дійшов помилкового висновку про те, що між сторонами укладено трудовий договір, а не договір підряду, оскільки відповідно до ст. 21 КЗпП України трудовий договір – це угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов’язується виконувати роботу, визначену цією угодою, дотримуючись внутрішнього трудового розпорядку, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов’язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
При цьому апеляційний суд не звернув уваги на те, що цивільно-правовий договір – це угода між організацією (підприємством, установою тощо) і громадянином на виконання останнім певної роботи (а саме: договір підряду, договір доручення тощо), предметом якого є надання певного результату праці, але за цього виду договору не виникають трудові відносини, на які поширюється трудове законодавство.
За договором підряду, укладеним між власником і громадянином, останній зобов’язується за винагороду виконувати для підприємства індивідуально визначену роботу. Зазначаючи, що між сторонами наявні трудові відносини, апеляційний суд залишив поза увагою те, що основною ознакою, що відрізняє підрядні (цивільно-правові) відносини від трудових, є те, що трудовим законодавством регулюється процес трудової діяльності, її організація. За цивільно-правовим договором процес організації трудової діяльності залишається за його межами, метою договору є отримання певного матеріального результату. Підрядник, на відміну від працівника, не підпорядковується правилам внутрішнього трудового розпорядку, він сам організовує свою роботу і виконує її на власний ризик.
За трудовим договором працівника приймають на роботу (посаду), включену до штату підприємства, для виконання певної роботи (певних функцій) за конкретною кваліфікацією, професією, посадою. Працівникові гарантується заробітна плата, встановлені трудовим законодавством гарантії, пільги, компенсації тощо.
При цьому за підрядним договором оплачується не процес праці, а її результати, котрі визначають після закінчення роботи і оформляють актами здавання-приймання виконаних робіт (наданих послуг), на підставі яких провадиться їх оплата. Договором також може бути передбачено попередню або поетапну оплату. У трудовій книжці не робиться запис про виконання роботи за цивільно-правовими договорами. Водночас відповідно до п. «а» ч. 3 ст. 56 Закону України «Про пенсійне забезпечення» робота за угодами цивільно-правового характеру за умови сплати страхових внесків зараховується до стажу роботи, що дає право на трудову пенсію.
Отже, основною ознакою, яка відрізняє трудові відносини від підрядних є те, що трудове законодавство регулює процес трудової діяльності, її організації, а за цивільно-правовим договором процес організації трудової діяльності залишається поза його межами, метою договору є отримання певного матеріального результату. Підрядник, на відміну від працівника, не підпорядковується правилам внутрішнього трудового розпорядку, він сам організовує і виконує свою роботу.
Суд апеляційної інстанції не встановив факту прийняття позивача на роботу за конкретною кваліфікацією, професією, посадою; не встановив факту роз’яснення позивачеві його прав і обов’язків та проінформування під розписку про умови праці, наявність на робочому місці, де він буде працювати, небезпечних і шкідливих виробничих факторів та можливі наслідки їх впливу на здоров’я, його права на пільги і компенсації за роботу в таких умовах відповідно до чинного законодавства і колективного договору.
Крім того, відповідач не подав доказів, а апеляційний суд не встановив того, що за трудовим договором працівник має виконувати вимоги внутрішнього трудового розпорядку, встановлені адміністрацією підприємства, де він працює, дотримуватися трудової дисципліни (ст. ст. 139-152 КЗпП України), на роботодавця покладається низка обов’язків щодо працівника, які підлягають виконанню незалежно від змісту трудового договору, а за договором підряду одна сторона (підрядник) зобов’язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони (замовника), а замовник зобов’язується прийняти та оплатити виконану роботу (ст. 837 ЦК України). При цьому у цивільно-правових відносинах діє принцип свободи договору, тобто сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ч. 1 ст. 327 ЦК України).
Умовами трудової угоди, укладеної між сторонами, передбачено, що позивач повинен самостійно організувати та нести відповідальність за організацію та виконання роботи з урахуванням вимог техніки безпеки з охорони праці. Зазначені умови притаманні саме договору підряду.
Відповідальність працівника за трудовим договором регулюється лише імперативними нормами, тобто нормами КЗпП України та інших актів трудового законодавства, що не можуть змінюватися сторонами у договорі, а відповідальність виконавця послуг (підрядника) у цивільно-правових відносинах визначається сторонами у договорі або чинним законодавством України, зокрема нормами ЦК України.
Апеляційний суд не врахував того, що відповідно до п. 1.1 трудової угоди позивач несе повну матеріальну відповідальність за завдану відповідачеві шкоду, тобто сторони погодили обсяг відповідальності відмінний від норм трудового законодавства та встановили матеріальну відповідальність позивача на рівні цивільно-правових відносин.
Не зазначення ціни цивільно-правового договору не свідчить про те, що цей договір є трудовим, оскільки відповідно до ч. 1 ст. 843 ЦК Україну у договорі підряду визначається ціна роботи або способи її визначення.
Пунктами 2.1-2.3 трудової угоди сторони погодили, що вартість виконаних позивачем робіт визначається на підставі актів виконаних робіт, підписаних сторонами.Тобто суми, визначені у підписаних актах приймання-передачі виконаних робіт, і є ціною договору у розмінні ч. 1 ст. 843 ЦК України.
Отже, висновок апеляційного суду про прийняття ОСОБА_1 на роботу за трудовим договором є необґрунтованим та таким, що спростовується матеріалами справи.
Умовами договору сторони не встановили строку оплати виконаних робіт, а тому його слід визначати з урахуванням ч. 2 ст. 530 ЦК України, відповідно до якої, якщо строк (термін) виконання боржником обов’язку не встановлений або визначений моментом пред’явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час.
Відповідальність працівника за трудовим договором регулюється лише імперативними нормами, тобто нормами КЗпП України та інших актів трудового законодавства, що не можуть змінюватися сторонами у договорі, а відповідальність виконавця послуг (підрядника) у цивільно-правових відносинах визначається сторонами у договорі або чинним законодавством України, зокрема нормами ЦК України.
Апеляційний суд не врахував того, що відповідно до п. 1.1 трудової угоди позивач несе повну матеріальну відповідальність за завдану відповідачеві шкоду, тобто сторони погодили обсяг відповідальності відмінний від норм трудового законодавства та встановили матеріальну відповідальність позивача на рівні цивільно-правових відносин.
Не зазначення ціни цивільно-правового договору не свідчить про те, що цей договір є трудовим, оскільки відповідно до ч. 1 ст. 843 ЦК Україну у договорі підряду визначається ціна роботи або способи її визначення.
Пунктами 2.1-2.3 трудової угоди сторони погодили, що вартість виконаних позивачем робіт визначається на підставі актів виконаних робіт, підписаних сторонами.Тобто суми, визначені у підписаних актах приймання-передачі виконаних робіт, і є ціною договору у розмінні ч. 1 ст. 843 ЦК України.
Отже, висновок апеляційного суду про прийняття ОСОБА_1 на роботу за трудовим договором є необґрунтованим та таким, що спростовується матеріалами справи.
Умовами договору сторони не встановили строку оплати виконаних робіт, а тому його слід визначати з урахуванням ч. 2 ст. 530 ЦК України, відповідно до якої, якщо строк (термін) виконання боржником обов’язку не встановлений або визначений моментом пред’явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час.
Боржник повинен виконати такий обов’язок у семиденний строк від дня пред’явлення вимоги, якщо обов’язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.
Судом першої інстанції встановлено, що позивач 27 березня 2013 року направив відповідачеві вимогу про сплату заборгованості у розмірі 163 100 грн., яка відповідає сумі, визначеній актами виконаних робіт. На зазначену вимогу відповідач не відреагував, заборгованість перед позивачем не погасив.
За таких обставин суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи, вирішив спір у відповідності до закону, який підлягав застосуванню, та дійшов до правильного й обґрунтованого висновку про наявність підстав для стягнення заборгованості з ТОВ «СПМК-8» у примусовому порядку.
Однак вказані обставини не були враховані апеляційним судом при ухваленні оскаржуваного рішення, суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи.
Відповідно до ст. 339 ЦПК України установивши, що апеляційним судом скасовано судове рішення, ухвалене згідно із законом, суд касаційної інстанції скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції.
Керуючись ст. ст. 336, 339 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ України
ухвалила :
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Рішення апеляційного суду Донецької області від 22 жовтня 2013 року скасувати, заочне рішенням Київського районного суду м. Донецька від 16 липня 2013 року залишити в силі.
Судом першої інстанції встановлено, що позивач 27 березня 2013 року направив відповідачеві вимогу про сплату заборгованості у розмірі 163 100 грн., яка відповідає сумі, визначеній актами виконаних робіт. На зазначену вимогу відповідач не відреагував, заборгованість перед позивачем не погасив.
За таких обставин суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи, вирішив спір у відповідності до закону, який підлягав застосуванню, та дійшов до правильного й обґрунтованого висновку про наявність підстав для стягнення заборгованості з ТОВ «СПМК-8» у примусовому порядку.
Однак вказані обставини не були враховані апеляційним судом при ухваленні оскаржуваного рішення, суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи.
Відповідно до ст. 339 ЦПК України установивши, що апеляційним судом скасовано судове рішення, ухвалене згідно із законом, суд касаційної інстанції скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції.
Керуючись ст. ст. 336, 339 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ України
ухвалила :
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Рішення апеляційного суду Донецької області від 22 жовтня 2013 року скасувати, заочне рішенням Київського районного суду м. Донецька від 16 липня 2013 року залишити в силі.
Джерело: Судова практика з визначення виду правовідносин // Вісник пенсійного фонду України. - 2018. - № 7. - С. 19-21.
Журнал знаходиться у відділі документів із гуманітарних наук ЧОУНБ ім. В. Г. Короленка за адресою просп. Миру, 41
Немає коментарів:
Дописати коментар