Народився в Києві 1876 року. Закінчив юридичний факультет Київського університету Святого Володимира (1897) і був залишений при ньому професорським стипендіатом кафедри римського права. Від 1900-го – приват-доцент цієї ж кафедри. Мав широкі зв'язки серед діячів українського національного руху (В. Антонович, П. Житецький, П. Науменко), спілкування з якими сприяло формуванню національного світогляду. З 1903 року жив у Москві, де займався адвокатською практикою і викладав в університеті. Разом із В. Вернадським та іншими науковцями залишив викладацьку роботу на знак протесту проти реакційної політики міністра освіти Л. Кассо.
Як успішний і заможний адвокат-цивіліст був одним із меценатів української культури та просвіти, зокрема матеріально підтримував видання часопису "Украинская жизнь".
1917 року повернувся до Києва. У травні 1918-го призначений державним секретарем Української Держави. 5 липня того ж року року наказом гетьмана П. Скоропадського в. о. державного секретаря Ігоря Кістяківського призначено міністром внутрішніх справ. У липні–листопаді 1918 року – міністр внутрішніх справ у кабінетах Ф. Лизогуба і С. Гербеля. Належав в уряді до групи міністрів (В. Любинський, Д. Дорошенко, Б. Бутенко, О. Рогоза), які відстоювали незалежницький курс та виступали проти укладення федеративного договору з Росією.
На думку багатьох сучасників, у тому числі й політичних супротивників Ігоря Кістяківського, "він був найтолковішим і активним членом гетьманських кабінетів", "безсумнівно розумною людиною".
На самому початку своєї діяльності на бойовому посту міністра внутрішніх справ Ігор Олександрович усі свої зусилля спрямував на консолідацію діяльності місцевих національних українських діячів. Але, на жаль, на цьому шляху він зазнав майже повної невдачі, позаяк усе це були в переважній більшості люди, що звикли до перебування в опозиції і які, за досить нечастими винятками, виявилися нездатними до простої, ділової роботи.
Міністрові довелося зіткнутися і із низкою інших проблем. Крім звичайного злодійства та спекуляції слід було вгамувати карні експедиції землевласників, що здійснювалися за допомогою німецьких та австрійських військ іще з періоду правління Центральної Ради.
Під час становлення нової державності Міністерство внутрішніх справ де-факто було на чолі адміністрації країни (що цілком логічно), а Ігор Кістяківський як міністр внутрішніх справ став чи не центровою фігурою в уряді й набув найбільшого впливу.
Незважаючи на те, що аж "до останньої фази гетьманщини він проводив українську національну політику", недоброзичливці та вороги звинуватили Ігоря Кістяківського в тому, що це "не завадило йому вступити 15 листопада 1918 року в новий кабінет [С.Гербеля – П.Г.-Н.], гаслом якого було відновлення єдиної й неподільної Росії...".
Як би там не було, але Ігор Олександрович до останнього дня залишався на державній службі. У його міністерстві було вироблено чимало законодавчих актів Української Держави (зокрема закони про українське підданство, про обітницю тощо).
Від 1919 року Ігор Кістяківський жив у Стамбулі, пізніше – у Парижі. Займався адвокатською та банківською діяльністю. Був членом масонських лож "Гермес", "Астрея" і "Юпітер", депутатом масонського конвенту (1931). Входив до еміграційного Союзу російських адвокатів, релігійного товариства "Ікона", очолював раду правління Російського національного об'єднання.
Помер Ігор Кістяківський у Парижі 1940 року. Похований на кладовищі Сент-Женевьєв де Буа.
Список літератури:
1. Довідник з історії України. А – Я / [В. Александрович [та ін.] ; за заг. ред. І. Підкови, Р. Шуста ; Ін-т іст. дослідж. Львів. нац. ун-ту ім. І. Франка. – Київ : Генеза, 2002. – 1135 с.result_1
2. Дорошенко Д. І. Історія України, 1917–1923 рр. Т. 2. Українська Гетьманська Держава 1918 року / Дмитро Іванович Дорошенко. – Нью-Йорк : Булава, 1954. – 424 с.
3. Енциклопедія історії України : [в 8 т.]. Т. 4. Ка – Ком / НАН України, Ін-т історії України ; ред. рада: В. М. Литвин (голова) [та ін.] ; редкол.: В. А. Смолій (голова) [та ін.]. – Київ : Наукова думка, 2007. – 518, [9] с.
4. Енциклопедія Сучасної України. Т. 13 : Киї – Кок / голов. редкол.: Дзюба І. М. (співголова) [та ін.]. – Київ : [б. в.], 2013. – 711 с.
5. Революция на Украине. По мемуарам белых [Репринт] / сост. С. А. Алексеев ; под ред. Н. Н. Попова. – Репр. воспроизведение изд. 1930 г. – Киев : Политиздат Украины, 1990. – XXXII, 435 с.
6. Скоропадський П. П. Спогади : кінець 1917 – грудень 1918 / Павло Петрович Скоропадський ; голов. ред. Я. Пеленський ; НАН України, Ін-т укр. археографії та джерелозн. ім. М. С. Грушевського, Ін-т східноєвроп. дослідж. – Київ : Філадельфія, 1995. – 492 с.
7. Юридична енциклопедія. Т. 3. К – М / НАН України, Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького ; редкол.: Шемшученко Ю. С. (голова) [та ін.]. – Київ : Українська енциклопедія імені М. П. Бажана, 2001. – 789 с.
Періодичні видання:
1. Гай-Нижник П. Ігор Кістяковський – "злий геній і дух" гетьмана Скоропадського / Павло Гай-Нижник // Київська старовина. – 2005. – № 1. – С. 161-172.
2. Корсак І. Ф. Вибух у пустелі : роман / Іван Корсак ; [авт. післямови М. Григорчук]. – Київ : Ярославів Вал, 2015. – 234 с.
3. Нижник П. П. Ігор Кістяківський – державний секретар і міністр внутрішніх справ Української Держави: нариси до політичного портрету / П. П. Нижник // Вісник державної служби України. – 2008. – № 2.
4. Пиріг Р. Діяльність І. Кістяківського в урядах Української держави (травень–грудень 1918 р.) / Руслан Пиріг // Український історичний журнал. – 2015. – № 4. – С. 59–83.
5. Слабошпицький М. Український слід у Лос-Аламосі / М. Слабошпицький // Київ. – 2016. – № 3–4. – С. 174–177.
6. Сюндюков І. Відповідальний за держбезпеку / Ігор Сюндюков // День. – 2018. – 13–14 лип. (№ 122/123). – С. 20.
Підготувала Світлана Фісенко,
бібліотекар відділу документів із гуманітарних наук
Немає коментарів:
Дописати коментар