Фундатор української історико-правової науки (до 155-річчя від дня народження Миколи Прокоповича Василенка)

"…українське право слід вивчати не стільки
в контексті розвитку загальноросійського права,
як це робили попередні дослідники,
скільки як таке, що має свій самостійний
інтерес для правника, історика, соціолога…"
М. П. Василенко

   У лютому 2021-го виповнюється 155 років від дня народження Миколи Василенка – талановитого вченого, видатного історика держави та права, політичного і громадського діяча, ініціатора ідеї створення Національної академії наук та її другого президента.
   Микола Прокопович Василенко народився 2 лютого 1866 року в селі Есмань Глухівського повіту на Чернігівщині (нині селище Червоне Глухівського району Сумської області) в сім’ї дрібного службовця.

   Після закінчення прогімназії в місті Глухові й Полтавської гімназії навчався на історико-філологічному факультеті Дерптського (нині Тартуського) університету, який закінчив 1890 року, захистивши наукову працю "Критичний огляд літератури із історії земських соборів", і дістав звання кандидата російської історії. Після цього Микола Василенко переїхав до Києва, де вдосконалював свої фахові знання, відвідував лекції професорів університету Володимира Антоновича (з історії козаччини), Володимира Іконникова, Олександра Лазаревського – керівника магістерської дисертації вченого "Землеволодіння на Лівобережній Україні в XVII–XVIII ст.".
   Період, що передував революції 1905 року, позначився інтересом Миколи Василенка до публіцистичної діяльності. Він почав писати спершу до газети "Киевское слово", згодом – в "Киевские отклики", яка об’єднувала українських діячів-поступовців. У "Киевских откликах" друкував бібліографічні огляди, рецензії, науково-популярні, публіцистичні статті. На тлі спаду революційних подій і наступу реакції 1906 року почалося переслідування редакції цієї газети. Микола Прокопович був заарештований, як і більшість українських діячів. Покарання відбував у Санкт-Петербурзі, у в’язниці "Кресты" (жовтень 1908 – липень 1909).

   Після звільнення наступного року склав магістерські іспити у Новоросійському університеті в Одесі, але був позбавлений права викладати через підозру в "українському сепаратизмі", прихильності до ідей Михайла Сергійовича Грушевського. Микола Василенко знову почав писати статті до енциклопедичних словників Брокгауза і Єфрона, Гранат, сподіваючись з часом зайнятися ґрунтовною науковою діяльністю. Був активним членом Українського наукового товариства (УНТ) у Києві (з 1908 р.), де очолював історичну секцію та обіймав посаду заступника голови УНТ Михайла Грушевського, а під час його заслання – В. Науменка, редагував «Записки» УНТ. Засоби до існування Миколі Прокоповичу давала адвокатська практика. 1914 року Микола Василенко став присяжним повіреним при Одеській судовій палаті, де провів майже 150 справ.
   З початком революції 1917 року становище Миколи Прокоповича змінилося. Зміни в суспільстві відкривали можливість реалізувати погляди на демократизацію інститутів влади, соціальних і національних перетворень. Тому за пропозицією міністра народної освіти Тимчасового уряду О. Мануйлова в березні 1917 року Микола Василенко обійняв посаду попечителя Київського навчального округу. При цьому запропонував терміново здійснити кілька новацій, які переконували населення: Тимчасовий уряд готовий піти назустріч культурним потребам України.
   Ішлося про запровадження української мови в народних школах, заснування в Київському навчальному окрузі на історико-філологічному та юридичному факультетах Київського університету Святого Володимира двох українських гімназій і кафедр українознавства. Микола Прокопович пропонував надати матеріальну допомогу Українському науковому товариству та відкрити у Києві  "велику бібліотеку на зразок Петербурзької публічної або Рум’янцевського Музею в Москві, а також бібліотек Берліна, Парижа, Лондона, з умовою, щоб у Київську бібліотеку поступали безплатно, як і в Петербурзьку, всі видання, які виходять в межах Російської держави". Саме тоді питання про заснування великої бібліотеки у Києві було порушено вперше на офіційному рівні.
   У серпні 1917 року Микола Василенко під час перебування на з’їзді попечителів у Петрограді, познайомився з В. Вернадським, з яким швидко потоваришував, та мав зустріч із новим міністром народної освіти Тимчасового уряду С. Ольденбургом. Той підтримав усі пропозиції Миколи Прокоповича, окрім заснування у Києві великої бібліотеки, пославшись на фінансові труднощі у зв’язку з війною, та на недавно прийнятий закон про обмеження кількості обов’язкових примірників. Микола Василенко отримав запрошення залишитися в Петрограді товаришем (заступником) міністра С. Ольденбурга. Це було і проханням Володимира Вернадського, який також обіймав пост товариша міністра і просив допомогти налагодити роботу міністерства у нових умовах. З Володимиром Івановичем Микола Прокопович обговорював перспективи створення Української академії наук.

   Через революційні події у Петрограді та Москві в середині листопада 1917 року Микола Василенко повертається до Києва. На початку 1918-го його обирають суддею Генерального суду УНР. Після призначення у травні 1918 року виконувачем обов’язків голови Ради Міністрів Української держави в уряді гетьмана П. Скоропадського, Микола Прокопович подав програму діяльності, де серед основних завдань, окрім українізації школи, заснування українських університетів та Української академії наук, висувалося й заснування Національної бібліотеки. Рада Міністрів до пропозиції стосовно бібліотеки поставилася прихильно й на підготовчу роботу з її створення асигнувала 200 тис. крб, погодившись і на подальше фінансування.
   Організаційні здібності Миколи Василенка, його вміння згуртувати навколо себе однодумців, залучити до формування державного апарату висококваліфіковані, досвідчені кадри сприяли певним надбанням уряду у фундації провідних засад державного ладу та управління. В подальшому Микола Прокопович виконував обов’язки міністра закордонних справ Української держави, а також міністра освіти, очолив створений гетьманом Павлом Скоропадським Державний Сенат (вищий судовий орган).
   Гетьман цінував Миколу Василенка за широку ерудицію, інтелігентність, високу працездатність, особливо ж – за ґрунтовне знання української проблеми. Глава Української держави вважав, що "мати такого міністра народної освіти все ж була знахідка".
   На особливу увагу заслуговує участь Миколи Прокоповича у заснуванні Української академії наук. Тут він продовжив підготовчу роботу, проведену Науковим товариством ім. Т. Шевченка у Львові та Українським науковим товариством у Києві, які очолював Михайло Грушевський. З ініціативи Миколи Василенка до Києва було запрошено В. Вернадського.
   Очолюючи високі державні установи в період української революції, Микола Прокопович сприяв відродженню й розвиткові науки, культури та освіти в Україні. Завдяки Миколі Василенку, його однодумцям і їхньому натхненню засновані Державний український архів, Національна галерея мистецтв, театральний інститут, українські університети в Києві та Кам’янці-Подільському, Українська академія наук, Національна бібліотека, Національний музей. Причому не через примусову українізацію "російськомовних" закладів, а шляхом створення нових установ.

   У жовтні 1918 року Микола Василенко полишає посаду міністра й повертається до викладацької та наукової діяльності. Його обирають екстраординарним професором кафедри історії західноруського та українського права в університеті Святого Володимира, Микола Прокопович викладає і в Київському комерційному інституті й багатьох інших закладах. У липні 1920 року він стає академіком Української академії наук (кафедра історії західноруського та українського права).
   Улітку 1921 року Миколу Василенка обирають президентом Української академії наук. Але вже на початку 1922-го через непорозуміння з керівництвом Народного комісаріату освіти, у підпорядкуванні якого перебувала академія, він з власної ініціативи залишає президентство.
У квітні 1924 року Микола Василенко засуджений до 10 років позбавлення волі за сфабрикованою НКВС справою "Київського обласного центру дій". Але під тиском наукової громадськості й завдяки турботам дружини – Наталії Полонської-Василенко – вирок переглядається і наприкінці 1924 року Миколу Прокоповича звільняють.
   Після звільнення Микола Василенко зосереджується на науковій діяльності аж до розгрому на початку 30-х років академічної юридичної науки.
   За його редакцією видано "Записки соціально-економічного відділу" (1926), "Праці Комісії для виучування історії західно-руського та українського права" (1926), "Територія України в XVII ст. " (1927), "Правове положення Чернігівщини за польської доби" (1928), "Матеріали до історії українського права" (1929). Труди його останнього десятиліття – "Суд і розправа в правах малоросійських", "Як скасовано Литовського статута", "Правне положення Чернігівщини за польської доби", "Матеріали до історії українського права" та інші – й дотепер не втратили своєї цінності. Бібліографічний список праць Миколи Василенка налічує близько 500 найменувань, його визнають засновником таких нових наук, як юридична біографістика, юридична історіографія, юридичне джерелознавство. Розробки Миколи Василенка та учнів його дослідницької наукової школи довели, що українське право – цілком самостійна галузь, а не гілка російського чи польського права.

   В останні роки життя Микола Прокопович тяжко хворів. Помер він 3 жовтня 1935 року. Похований на Лук’янівському кладовищі в Києві.
   Довгий час ім’я цього натхненного вченого було викреслено з історії України. У Радянському Союзі замовчувалася наукова й суспільна діяльність Миколи Василенка, тому що його було визнано радянською владою "українським буржуазним націоналістом". Після проголошення незалежності України ім’я Миколи Василенка знову посіло почесне місце серед корифеїв української науки. Учений був повністю реабілітований лише 1991 року.
   При всій науковій фундаментальності, глибині та енциклопедичності Микола Прокопович Василенко являв собою взірець справжнього професора-інтелігента. Йому була найвищою мірою притаманна та внутрішня інтелігентність, яка плекається в родинному колі й передбачає порядність, чесність, терпимість, доброту. Саме таким згадують Миколу Прокоповича його сучасники, особливо дружина – Наталія Полонська-Василенко, відомий український історик.
Пам’ять видатного історика і правознавця, другого президента НАН України, академіка Миколи Василенка гідно вшанована: його ім’ям названо вулицю в Києві, встановлені меморіальні дошки, випущено пам’ятну монету, академією присуджується премія імені М. Василенка, та найголовніше – видані його труди, що продовжують служити українській науці.
   Працівники відділу документів із гуманітарних наук Чернігівської ОУНБ ім. В. Г. Короленка підготували книжкову виставку "Фундатор української історико-правової науки: (до 155-річчя від дня народження Миколи Прокоповича Василенка)", адже яскраве й насичене життя цього видатного вченого, громадського і політичного діяча, його служіння Україні, уболівання за долю свого народу, висока громадянська мужність і незалежність у пошуках істини – неперевершений орієнтир для сучасної юридичної науки та освіти, приклад для сучасників, особливо для студентської молоді.

Підготувала бібліотекар відділу документів із гуманітарних наук
Олена Журман

Список літератури:

1.
34(09) / 67.3
Б 12
   Бабий Б. М. Очерк развития правовых исследований в Украинской ССР 1919–1984 гг. / Б. М. Бабий. – Киев. : Наукова думка, 1984. – 196 с.
2.
91.9:63 / 016:9
В 19
   Микола Прокопович Василенко : [історик] / АН УРСР ; [авт. вступ. ст.: Ю. С. Шемшученко, І. Б. Усенко ; упоряд. В. В. Вороненко; ред. Р. І. Осипова]. – Київ : Наукова думка, 1990. – 53, [2] с. : портр. – (Біобібліографія вчених Української РСР). – Алф. покажч., імен. покажч.: с. 46–54.
3.
63.1(2) / 901
В 19
   Микола Прокопович Василенко / Вороненко В. В. [та ін.]. – Київ : Наукова думка, 1991. – 266, [4] с. : іл., фот. – Бібліогр. в кінці ст.
4.
63.3(4УКР) / 9(С2)
В 19
   Василенко М. П. Вибрані твори : у 3 т. Т. 1. Історичні праці / М. П. Василенко ; [упоряд. І. Б. Усенко] ; НАН України, Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького. – Київ : Юридична думка, 2006. – 605 с. : 1 арк. портр. – Бібліогр. в підрядк. прим.
5.
63.3(4УКР) / 9(С2)
В 19
   Василенко М. П. Вибрані твори : у 3 т. Т. 2. Юридичні праці / М. П. Василенко ; [упоряд. І. Б. Усенко] ; НАН України, Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького. – Київ : Юридична думка ; Київ : Академперіодика, 2006. – 558 с. : 1 арк. портр. – Бібліогр. в підрядк. прим.
6.
63.3(4УКР) / 9(С2)
В 19
   Василенко М. П. Вибрані твори  : у 3 т. Т. 3. Спогади. Щоденники. Листування / М. П. Василенко ; [упоряд. І. Б. Усенко] ; НАН України, Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького. – Київ : Юридична думка ; Київ : Академперіодика, 2008. – 718, [1] с. – Бібліогр.: с. 703–718.
7.
63.3(4УКР) / 9(С2)
Е 64
   Енциклопедія історії України : [в 5 т.]. Т. 1. А–В / НАН України, Ін-т історії України ; [ред. рада: В. М. Литвин (голова) та ін. ; редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін.]. – Київ : Наукова думка, 2003. – 671, [10] с.
8.
92.0 / 03
Е 64
   Енциклопедія Сучасної України. Т. 4. В–Вог / НАН України, Наук. т-во ім. Т. Г. Шевченка, Ін-т енцикл. дослідж. ; голов. редкол.: Дзюба І. М. [та ін.]. – Київ : [б. в.], 2005. – 699 с. : іл.
9.
63.3(4УКР)6 / 9(С2)
С 60
  Солдатенко В. Ф. Проект "Україна", 1917–1920 рр. Постаті / Валерій Солдатенко. – Харків : Фоліо, 2011. – 510, [1] с., [8] с. : іл. – Бібліогр. в кінці ст.
10.
63.3(4УКР) / 9(С2)
Ч-49
   Чернігів і Північне Лівобережжя [Ксерокопія] : огляди, розвідки, матеріяли / Укр. акад. наук, Іст. секція ; [під. ред. М. Грушевського]. – Чернігів : [б. в.], 2009. – 531, [1] с. : іл. – (Записки Українського наукового товариства в Києві : (тепер іст. секція при Укр. акад. наук) ; том XXIII). – Вих. дан. ориг.: Київ : Державне видавництво України, 1928. – Бібліогр. в підрядк. прим.
11.
67 / 34
Ю 70
   Юридична енциклопедія. Т. 1. А–Г / НАН України, Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького ; редкол.: Ю. С. Шемшученко [та ін.]. – Київ : Українська енциклопедія імені М. П. Бажана, 1998. – 669 с. : іл.
12.
   Воробей Р. Енциклопедист і фундатор Микола Прокопович Василенко (1866–1935 рр.) : в. о. міністра закордонних справ Української держави (1918 р.) / Р. Воробей // Служити народу – найвища честь! / [упоряд. : Н. О. Авер’янова, П. Д. Шаповал]. – Чернігів : Десна Поліграф, 2016. – С. 36–45 : портр. – Бібліогр.: с. 45.
13.
   Іванов В. Фундатор української історико-правової науки / В. Іванов // Трибуна. – 2016. – № 3/4. – С. 37–38.
14.
   Історик і правознавець, один із засновників Української академії наук – М. Василенко // Право України. – 2010. – № 8. – С. 203–205.
15.
   Кулик Н. Лагідна українізація. "Не ламати старе, будувати нове" – такий принцип лежав в основі освітньої політики часів Гетьманату / Н. Кулик // Освіта України. – 2017. – 24 лип. (№ 28). – С. 14–15 : фот.
16.
   Кулик Н. Нестерті літери : визначні постаті / Наталія Кулик // Освіта України. – 2018. – 1 жовт. (№ 38). – С. 14–15 : фот.
17.
   Нагребельний В. П. Видатний український історик і правознавець, організатор академічної науки, державний та громадський діяч : ювілейна сесія Загальних зборів Секції суспільних і гуманітарних наук НАН України, присвячена 150-річчю від дня народження академіка М. П. Василенка / В. П. Нагребельний // Вісник Національної академії наук України. – 2016. – № 4. – С. 11–18 : фотогр.
18.
   Папакін Г. Ідея, час якої назрів. Павло Скоропадський та Українська академія наук / Георгій Папакін // День. – 2018. – 23–24 листоп. (№ 213/214). – С. 21.
19.
   Пиріг Р. Проблеми національної ідентифікації правлячої еліти Української держави 1918 року / Р. Пиріг // Краєзнавство. – 2013. – № 2. – С. 95–106 : фотогр.
20.
   Чадюк М. Еволюція в часи революції. Діяльність Миколи Василенка на посаді міністра освіти Української держави / Марія Чадюк // День. – 2018. – 11–12 трав. (№ 81/82). – С. 21 : портр.
21.
   Ясь О. Українська академія. Рік 1918 / Олексій Ясь // Дзеркало тижня. – 2018. – 10 листоп. (№ 42/43). – С. 1, 10 : портр.